До 70-річчя з початку депортації українців з території Лемківщини,
Надсяння, Підляшшя, Холмщини, Люблінщини.
Історія українсько-польських стосунків у ХХ столітті насичена подіями, що мають неоднозначне трактування у працях вітчизняних і зарубіжних істориків. Особливо це стосується українсько-польських взаємин у сорокових роках минулого століття.З ідеологічних міркувань дослідження теми переселення українців Польщі у 1944-1947 роках тривалий час було під забороною. Радянська історіогра- фія взаємовідносини між країнами Варшавського договору, зокрема Польщею та УРСР, розглядала вик-лючно як дружні та взаємовигідні.
Разом із здобуттям Україною незалежності розпочалось неупереджене дослідження теми депортацій вітчизняними вченими. Після зняття цензури у періодичних виданнях з’явилась значна кількість спогадів переселенців, публіцистичних виступів, що давали політичну оцінку явищу депортації.
В українській історичній науці є ще багато дискусійних питань щодо депортацій українців з етнічних українських земель, які внаслідок договору між Польщею та УРСР від 9 вересня 1944 року відійшли під юрисдикцію Польщі, зокрема, і питання періодизації. Різні вчені (як українські, так і польські) пропонують своє бачення періодів переселення, беручи за основу якийсь один критерій.
Найбільш усталеною на сьогодні періодизацією депортацій українців у 1940-х роках є така:
вересень 1944-го — серпень 1945 року: добровільне переселення (невелика кількість переселених);
серпень 1945-го — вересень 1946 року: брутальне, насильницьке переселення (масовість);
квітень — серпень 1947 року: акція «Вісла», зачистка Закерзоння від українців.
Варто зазначити, що на землях Надсяння, Лемківщини, Холмщини і Підляшшя, які разом, власне, і об’єднує назва Закерзоння, депортаційні процеси мали деякі відмінності у часовому та виконавському вимірах. Зокрема, на Лемківщині, з огляду на гористий і важкодоступний ландшафт, депортації тривали найдовше, охоплюючи всі три етапи. Акція «Вісла» стосувалася найбільше населення Лемківщини.
В офіційних документах, якими регулювалися різні аспекти проведення переселення, в тому числі характер переселенських процесів та безпосередні організаційні дії місцевих чиновників, чітко і недвозначно вказується, що евакуації підлягають лише ті, хто виявив своє бажання евакуюватися, і що евакуація є добровільною, тому примус не може бути застосований ні прямо, ні опосередковано.
Відповідно до підписаної угоди організацію транспортування переселенців брав на себе уряд УРСР: він мав забезпечувати транспортом поляків, що переселялись до Польщі, та українців, що залишали її. Однак фінансові витрати, пов’язані з переїздом евакуйованих від пункту переселення до пункту призначення, і всі витрати, пов’язані з евакуацією, покладалися відповідно на кожну з договірних сторін. Люди повинні були мати змогу забезпечити себе усім необхідним в дорозі, а після прибуття на обране (а не примусово призначене) нове місце проживання обов’язково мали забезпечуватися житлом, землею, отримати компенсацію відповідно до залишеного вдома майна.
Але не так сталося, як гадалося. Вже у жовтні–листопаді 1944 року на ім’я народного комісара внутрішніх справ СРСР та у місцеві наркомати надходять численні таємні доповідні записки та повідомлення про вкрай незадовільний стан організації переселення, про відверте ігнорування польськими місцевими органами влади виконання своїх обов’язків щодо своєчасного надання необхідних документів та коштів на організацію транспортування українців.
Отже, саботаж з боку місцевої влади був одним із чинників, який гальмував темпи добровільного етапу переселення. А ще й цілком природне небажання покидати рідну землю, нажите майно і їхати у «совєцьку» дійсність, про яку вже було відомо багато негативного (репресії, Сибір, голод, колгоспи…). Крім того, наполегливо не рекомендувала переселятися і УПА, у лавах якої перебували сини чи доньки практично чи не з кожної родини.
Початок переселенської акції загострив і без того напружені стосунки між поляками й українцями. З боку поляків почастішали погрози, випадки підпалів українських господарств, а також окремі вбивства українців. Селяни, боячись пограбувань і вбивств, змушені були переховуватися ночами. Головний уповноважений уряду УРСР повідомляв у Київ, що органи місцевої влади не вживають ніяких заходів, аби припинити насильство над українцями.
Активний спротив переселенській акції у цей період починає чинити Українська Повстанська Армія. Повстанці чинили збройний опір депортації українського населення, вели також широку роз’яснювальну і пропагандистську роботу, особливо серед тих лемків, які виявили бажання добровільно виїхати до УРСР.
Втім, переселення українців на основі добровільності швидко вичерпувало себе. Починаючи з 1 серпня 1945 року від лемків не було жодного добровільного зголошення на виїзд. Крім того, тисячі осіб, які спочатку дали згоду на добровільне переселення, згодом відмовилися від виїзду. Причиною цього була не тільки пропагандистська робота УПА, але й те, що у цей період на Лемківщину повернулася частина добровільних переселенців, які виїхали до СРСР у 1939–1945 роках. Їхні розповіді про радянську дійсність мали чи не найбільш вирішальне значення для зміни настроїв серед населення Лемківщини щодо перспективи життя у Радянському Союзі.
Другий етап переселення розпочався наприкінці серпня 1945 року, коли депортація набрала виключно насильницького характеру, будучи підсиленою інспірацією з боку двох урядів, спрямованою на активізацію збройних актів проти українців силами підпільних польських формувань. Виробилася тактика тотожних методів усіх задіяних структур. Поєднувалася демагогічна агітація репатріаційних комісій, залякування, арешти, здійснювані караль- ними органами, пограбування українських сіл польськими селянами, зростаюча злочинність організованих банд.
У вересні 1945 року головний уповноважений уряду УРСР у справах евакуації порушив клопотання перед польським урядом про «надання військової допомоги у прискоренні масової депортації українського населення». Отже, відповідно до Угоди від 9 вересня 1944 року, переселення українців з Польщі до СРСР мало закінчитися 31 грудня 1945 року. Проте цього терміну не було дотримано і примусове переселення тривало ще один рік, до грудня 1946 року.
Виселення українців з Польщі до СРСР у 1944–1946 роках не принесло польському урядові очікуваних результатів. У межах Польщі залишалося понад 200 тисяч українців. Такий стан не гармонізував із бажанням польських урядових кіл будувати однонаціональну Польщу, без національних меншин. У квітні 1947 року на теренах, заселених українцями, польське військо розпочало операцію «Вісла». Нею був започаткований третій етап переселення.
Операція «Вісла» розпочалася 28 квітня 1947 року. Її метою, згідно з офіційними твердженнями, окрім придушення збройного опору УПА, було переселення шляхом депортації всього українського населення у північно-західні райони Польщі, на так звані «повернені землі».
Підсумовуючи викладене, слід зазначити, переселенські акції 1944–1947 років були спрямовані на реалізацію ідеї радикального розв’язання українського питання в Польщі. Мета цієї політики полягала в тому, щоб звести чисельність української національної меншини до мізерного мінімуму, а потім піддати українців національній асиміляції.
Методи, якими здійснювалося переселення українців, викривають справжні цілі ініціаторів акції – урядів СРСР та комуністичної Польщі. Кожна зі сторін мала свої позиції і цілі, однак завдання на той момент могли співпадати, що й засвідчило подібність методів, якими здійснювалися переселенські акції.
Від самого початку переселення було порушено умову добровільності. Акція не була результатом вільного волевиявлення українського народу, а навпаки – здійснювалася всупереч його волі й супроводжувалася насиллям.
Аналіз документів та публікацій українських і польських авторів підтверджує, що акція «Вісла» стала незаконним, брутальним проявом внутрішньої репресивної політики повоєнної Польської держави у вигляді колективної відповідальності із застосуванням засобів державного терору. Її перебіг на Холмщині суперечив міжнародним юридичним нормам, правам людини і свідчив, що тогочасний польський уряд прагнув вирішувати українську проблему не політико-правовими методами, а із залученням війська та інших силових структур. З Надсяння, Лемківщини, Холмщини і Підляшшя депортували ко- рінне українське населення не через воєнні, а через етно-політичні мотиви, знищуючи українську етнічну територію.
Після проголошення незалежності України почалася деконструкція імперсько-радянських схем трактування повоєнного устрою Східної Європи, які по суті заперечували українську окремішність. Тому лише в останні два десятиліття в Україні та Польщі почали масово друкуватися спогади та історико-мемуарні нариси, у яких депортовані та репресовані українці визначають власний простір зі своїми «місцями пам’яті», «колективними травмами», героями та антигероями.
Депортації, як репресивний засіб, завжди були інструментом впливу політичних режимів на свідомість і поведінку людей. Не стало винятком і населення західноукраїнських земель, які залишились у складі Польщі.
Комплексний аналіз передумов, ходу та наслідків депортаційної політики тоталітарних режимів Польської Республіки та СРСР засвідчує, що вона була спрямована на радикальне розв’язання національного питання шляхом відселення українців з власних етнічних територій.
Аналіз офіційних документів, спогадів і поточної періодики України та Польщі дають підставу вважати депортації українців з прикордоння конфліктом історичної пам’яті сусідніх народів: українці хочуть пам’ятати історію, яку поляки воліють забути.
| < Попередня | Наступна > |
|---|
